У місцевій політиці Юрій Підгайний відносно молодий, але вже досвідчений. Його єдина каденція як депутата міськради добігає кінця, проте він не планує зупинятися на досягнутому. Він енергійний, амбітний, сповнений ідей і продуманих планів щодо майбутнього Канева та його жителів, саме тому він хоче стати керівником міста і йде на вибори як кандидат на посаду Канівського міського голови.

Замість довідки:

Юрій Підгайний, 56 років:

– депутат Канівської міської ради,

– голова земельної комісії,

– голова фракції,

– голова Громадської організації “Всеукраїнська спілка сертифікованих інженерів-землевпорядників” в Черкаській області,

– член вищої Кваліфікаційної комісії Держгеокадастру України,

– фізична особа-підприємець,

– одружений, дружина Ірина Підгайна, педагог, вчителька школи №6, дорослі син і дочка.

Юрію Васильовичу, почнімо спочатку. Розкажіть про своє дитинство, що вплинуло на ваш світогляд, формування особистості?

– Беззаперечний вплив на мене справила моя велика родина. Мама Ольга Кирилівна разом із батьком Василем Прокоповичем працювали в колгоспі. Мама на фермі, пізніше за станом здоров’я перейшла на роботу продавцем магазину. Батько – трактористом, комбайнером, був бригадиром і виконував фактично всі роботи, які були у нашому колгоспі. Його батько, мій дід – Прокіп Матвійович був першим головою колгоспу у Яблуневі, і, до речі, зараз вулиця, де я виріс, носить ім’я мого діда.

Мамин рідний дядько служив у генеральному штабі СРСР в званні генерала, другий був директором дослідної станції у Чернігівській області. Вони, їхні діти всі мали вищу освіту, працювали на відповідальних посадах. При цьому вся велика родина завжди обов’язково зустрічалася 8 травня на святкуванні дня народження моєї мами. Навіть коли розбіглись по світах, Яблунів для них залишався батьківщиною. На цих принципах вихований і я сам. І завжди, коли мене питають, звідки ти, я відповідаю, що з Яблунева.

Мене завжди надихало, коли прості люди із села досягали високих вершин. Із їхніх цікавих розмов за столом я зробив для себе перші висновки: щоб досягти успіху, потрібно вчитися.

Я ціную родину і пишаюся своїм корінням.

– Що вплинуло на вибір професії, як потрапили до земельної галузі, чи задоволені ви тим, як склався ваш професійний шлях?

– Мені завжди хотілося вчитися в Києві. Я тоді не знав Черкас, зате часто бував у Києві, Москві. Проте мені дуже подобалася саме наша столиця. Крім того, в Києві жило багато моїх родичів, тож місто було знайомим. На той момент вершиною моїх мрій була Українська сільськогосподарська академія (нині НУБіП України). Першу професію я обирав інтуїтивно і за порадою батьків. Так, я вже у шостому класі працював із батьком за косаркою, у восьмому був помічником на комбайні. Вже тоді навчився керувати мотоциклом, трактором. Мене завжди цікавила техніка, тому вибір професії став очевидним – після 10-го класу, маючи в табелі одні п’ятірки, я вступив на факультет механізації на спеціальність “інженер-механік”.

Після інституту я прийшов у колгосп “Ленінський шлях” працювати головним інженером. Колектив був величезним, а разом із ним і відповідальність. Микола Павлович Бутенко – мій перший керівник, у нього я перейняв неабиякий досвід і досі часто згадую його з теплотою. Тут довелося працювати з людьми, тож довелося опанувати вміння публічних виступів. А потім мене обрали делегатом на XX з’їзд комсомолу у Москву, що змінило в подальшому мій життєвий шлях. Працював у Канівському міськкомі комсомолу, де пройшов усі ланки – від інструктора, заворга, до другого секретаря.

Коли Україна стала незалежною, я хотів спробувати себе у підприємництві. У цей час у мене з’явилася сім’я – дружина та двоє дітей, я почав зводити будинок. І як у багатьох, грошей не вистачало катастрофічно – довелося їхати на заробітки до Росії.

У кінці 90-х я пішов працювати директором у земельно-кадастрове бюро, на той момент не знаючи ще, що таке геодезія, землевпорядкування. Проте мав величезне бажання стати спеціалістом, тому довелося багато працювати, отримати додаткову фахову освіту у Львівському університеті. Нині я сертифікований інженер-землевпорядник.

Оцінюючи в цілому свій професійний шлях, вважаю, що він непростий, проте цікавий. У всіх сферах, де я працював, найбільше мені подобалося взаємодіяти з людьми.

Щиро зізнаюсь: я люблю людей і з ними працювати. Я точно на своєму місці, проте у мене багато амбітних планів, які ще чекають свого втілення.

– Судячи з ваших слів, у вас не раз була можливість переїхати до великого міста, а то й іншої країни і там успішно будувати кар’єру…

– Так, це правда. За роки де тільки не довелося попрацювати. З останнього – я працював три роки у Черкасах, але місто близьким мені так і не стало. І хоча мені пропонували посаду начальника Головного управління Держгеокадастру в Черкаській області, я не хотів бути чиновником, та й не був ніколи державним службовцем.

Тому вирішив повернутися додому, бо зрозумів одне, що моє місце тут, серед друзів, товаришів, рідних. Канів – це стовідсотково моє місто, місто з душею.

– Які ваші досягнення як депутата міської ради на цьому поприщі?

– Маленькою перемогою вважаю те, що мені вдалося зорганізувати людей для створення кількох майданчиків, дитячого та спортивного. Я додав туди депутатські кошти, але багато чого зробили ми самі з людьми. Важливо, що кожен, хто долучився, вважає себе відповідальним за майданчик і не дозволяє це майно псувати, бо вважає його своїм. Також було повністю прокладено дорожнє покриття по вулицях Вишневського та Пушкіна, проведено благоустрій кладовища в селі Яблунів.

Своєю заслугою вважаю успіхи земельної комісії. Незважаючи на критику, ми прибрали корупційну складову, і, до речі, коли я тільки прийшов у міськраду, договори на оренду землі укладалися лише на 1, 2, 3 роки. Тепер же договори укладаються і на 20, 30, 40, та 49 років!

На жаль, поки не вдалося повністю втілити мій великий проект. Я хотів відвести землю під міське кладовище та оформити межі міста Канева. До слова, наш міський голова не пішов на об’єднання з Литвинецькою громадою, оскільки треба було б іти на вибори, проте він хотів ще два роки побути міським головою без виборів. Оскільки ми не об’єдналися, то й не відвели кладовище та не оформили меж нашого міста. Цей проект – роки моєї роботи, які я присвятив йому на громадських засадах. Але через неконструктивну позицію міської влади втілити його в життя не вдалося. І це є моє велике розчарування. Саме тому хочу взяти відповідальність за місто на себе і завершити розпочате.

– На кого ви рівняєтеся як фахівець?

– Хоч є і позитивне, і негативне, віддаю належне Даниленку Анатолію Степановичу, Кулінічу Володимиру Васильовичу, Курилу Володимиру Івановичу. Це фахівці з великої літери. З нового покоління – Євсюков Тарас Олексійович, декан факультету землевпорядкування НУБіП, Мартин Андрій Геннадійович – завідуючий кафедрою землевпорядного проектування НУБіП. Я за ними слідкую, це мої авторитети на сьогодні в землевпорядкуванні.

– Який він, хороший міський голова, у вашому розумінні?

– Хороший голова той, який живе інтересами людей. Для нього маленьких проблем не буває. Керівник міста повинен не тільки займатися глобальними та стратегічними речами, а й у буквальному розумінні дійти до кожного під’їзду. Дізнатися, наприклад, чому тече дах, чому нема ізоляції, чому стоїть вода в підвалі…

– Не секрет, що у вашій команді значна частина – це молоді, проте фахові і компетентні люди…

– Так, це правда. Щоправда команда до кінця не сформована. Усе залежить від того, які депутати зайдуть у міськраду, яким буде їхнє бачення. І, чесно, я найбільше хвилююся не про те, чи стану я міським головою, я більше переживаю, що закон про вибори, який зараз прийнятий, це крок назад і величезний мінус для нашого самоврядування. У містах з населенням до 90 тисяч не повинно бути партійності. От, наприклад, позаходять у раду лідери партій, але ж здебільшого це люди, далекі від потреб міста. Вони йдуть, аби захищати свій бізнес, побудований на владі, маючи голоси своєї фракції. Через це часто ми чуємо про спекуляції і навіть шантаж міського голови. Це такий бруд!

Люди, які хочуть красти і тому йдуть у владу – це недопустимо. Багатіти ви повинні своїм розумом, знаннями і вміннями. А красти, маючи владні ресурси, це несправедливо і неправильно.

Я хотів би, щоб з усіма ідеями молодь йшла до міського голови, його заступників, щоб до молодих прислухалися, а плани реалізовували. Тільки разом наведемо порядок у нашому місті. Щоб молодь знала, що Канів – це не просто місто в серці, місто з древньою історією, а Канів – місто перспективне, де молодь може реалізувати себе.

Я в цьому вбачаю своє велике завдання. Всі великі країни, які стали успішними, починали з навчання, починали з молоді. Вони всі вкладали гроші в навчання молодих людей, а вже після стали успішними, коли молоді фахівці, котрі навчалися в кращих вузах світу, поверталися додому і творили країну мрії на місцях.

Майбутнє Канева – за молоддю!

– Як родина поставилася до вашого рішення балотуватися на посаду міського голови?

– Родина поставилася з розумінням і підтримала мене. Єдине, що я їм сказав: ви повинні бути готовими до всього – і до бруду, і до провокацій. На що дружина відповіла: “Ми з тобою пройшли такі життєві випробування, що нам нічого не страшно. Я завжди знала, що ти хочеш зробити щось корисне для свого міста. Я тобі допоможу в реалізації твоїх мрій”. Діти теж підтримали. До речі, донька Наталка згадала цікавий момент, коли я йшов у депутати міськради, вона тоді питала про мою мотивацію. Я сказав, що хочу дізнатися, як функціонує місто і його структури, аби пізніше ухвалити рішення: піти далі, або ні.

Тому так, рішення взяти відповідальність за долю свого міста було прийнято не вчора, а ще п’ять років тому.

– Що, на вашу думку, не повинна забувати людина, незважаючи на всі свої досягнення?

– Ким би людина не стала, яких би висот не досягла, вона не повинна забувати своїх батьків, друзів, не повинна глобально міняти свої цінності. Нехай життєві завдання з часом міняються, проте цінності мають залишатися такими ж, якими були до посад і успіху.

У мене немає сумнівів: навіть ставши міським головою, я точно не буду докорінно змінювати власний спосіб життя. Як і раніше, буду їздити до батька, так само садитиму навесні картоплю, проводитиму час з родиною і перевіреними часом друзями.

– Чи вважаєте ви себе щасливою людиною?

– Мабуть, до кінця себе щасливою людиною не вважаю, тому що залишається багато нереалізованих планів. Для повного щастя мені дечого не вистачає. На жаль, нашому поколінню не вдалося передати у спадок своїм дітям багатої і успішної країни, де наші нащадки змогли б себе реалізувати. Я вважав би себе щасливою людиною, побачивши, що наші діти живуть у сильній, незалежній і успішній країні.

Так, зміни швидкими не бувають. Але можна зробити наступне: навести лад у своїй родині, аби дорогі тобі люди почувалися захищено і жили у комфорті, навести лад у своїй роботі, працюючи керівником. І я можу це зробити. Я впевнений, що ставши міським головою, я зможу навести порядок у місті, зроблю все, аби було зрозуміло: Канів – місто для людей.

Розмову вела Ірина МАЙСТРЕНКО

джерело

204

Від адмін

Pin It on Pinterest